Шкільна педпрактика, або як не впасти обличчям у бруд PDF Print E-mail
Рубрики газети - Критичний погляд

 

Час спливає стрімко, і ось Новий Рік вже майже «на носі». І знову все як зазвичай: сесія, невиспані ночі, а вже за півроку такі очікувані літні канікули. Для когось вони стануть лише маленькою перервою перед наступними університетськими роками, а хтось назавжди покине стіни вже такої рідної альма-матері, а когось чекають довгі роки вчителювання, інші вже планують своє життя за кордоном, а деякі лише починають задумуватися над власним майбутнім. Та безперечно, у пам’яті кожного з нас навічно закарбуються певні спогади, пов’язані із роками студентства. Але впевнена, що існує три речі, які кожен з нас, незалежно від віку, пам’ятатиме усе життя. Це перший дзвоник, коли наші несміливі ноги лише ступали до стін величної будівлі університету, випускний – момент прощання з одногрупниками та викладачами, та, звісно, ПЕРШИЙ ВЛАСНИЙ УРОК.

Здавалось би, що четвертий курс – це вже майже фінал, ти виходиш на фінішну пряму змагань за дипломом бакалавра. Але як виявляється, паралель четвертокурсників вперше безпосередньо має справу із вчителюванням. І ось ти стоїш на порозі школи: ще сам нещодавно учень, але сьогодні вже покликаний сіяти зерно знань таким юним та недосвідченим дітлахам. Викладання англійської мови у школі протягом цілого місяця – звучить майже фантастично для твоєї незрілої свідомості. Намагаючись безвідривно дотримуватися порад улюбленого викладача із педмайстерності, з достойним виглядом, але такими ненадійними тремтячими колінами ти заходиш до СВОГО ПЕРШОГО КЛАСУ. І одразу зустрічаєшся із десятками пар очей, питання яких різняться від «А ти хто така?» до «Що ти тут забула?». «Лише б 5 тижнів пережити», - з надією думаєш ти.

Звичайно, для кожного із студентів педпрактика виявилась чимось індивідуальним, своєрідним. Залежить це і від учителя, і від дітей у класі, і від рівня знань учнів. Відвідавши декілька уроків та ледве запам’ятавши дітей в обличчя, ти трагічно усвідомлюєш, що, як співається у пісні, «свято наближається». Точніше, не зовсім свято. Якщо точніше – «судний день», думаєш собі ти. «А що, коли вони ставитимуть питання, на які я не знатиму відповіді? А раптом у мене залишиться багато вільного часу наприкінці уроку? А що як діти не будуть мене слухатись???» - ці та багато інших питань розривають і так збуджену свідомість. Починається урок. Двічі вдається краєм ока поглянути на годинник – чи вкладаюся за часом? І тут зненацька дзвоник сповіщає щасливих дітей про початок перерви. І ти ніяк не можеш второпати, що сорок п’ять хвилин, яких ти чекав та боявся найбільше, уже закінчилися. Обговорення уроку із одногрупниками, зауваження вчителя мов уві сні пролітають крізь розуміння того, що ТИ ЦЕ ЗРОБИВ. І неважливо, чи досягнув ти лінгвістичної та дидактичної мети на своєму уроці – адже ти лише навчаєшся, і за перший, нехай навіть зіпсований, млинець – бити не будуть. Уже через двадцять хвилин з гордістю розповідатимеш знайомим: «А я саме на практиці. Сам уроки проводжу. Так-так, серйозно. Цілий урок – з початку і до кінця».

Головне у такі моменти не захлинутися почуттям власної гідності – зараз його краще трохи притримати. Не встигнеш і оком моргнути, і от 4 тижні активної практики добігають кінця. У розпачі чуєш слова на кшталт «звітний матеріал», «відкритий урок». Попереджаю: із цими поняттями варто ознайомитися заздалегідь, аби потім уникнути неприємностей. Та навіть ці не дуже позитивні речі не псують твоє враження про НИХ. Розумних, чесних, ще зовсім наївних, але в той же час вже майже дорослих ДІТЕЙ. Щиро сподіваюся, що ти потрапив саме до такого класу. Якщо ж ні – то майже впевнена, що після закінчення педпрактики вони стануть саме такими. Щодо власних висновків, хочу поділитися найважливішим. Ніколи в житті не думала, що абсолютно чужі, на перший погляд, діти можуть надихати вчителя. Отримуєш правильну відповідь, і серце злітає десь високо-високо, бо діти роблять прогрес. «Та кого ти обманюєш?», - з іронією запитає пересічний брат-студент. «Що це за світ через рожеві окуляри? Я, наприклад, потрапила до класу, де учні читали «Playboy» замість підручників і активно курили замість того, аби їсти яблука, як це роблять «правильні діти». «А це вже ВАШЕ ставлення до проблеми, - скажу я вам, - і, певно, над цим треба працювати». Погодьтеся, підхід можна знайти до будь-якої людини, то хіба ж вам не вдасться зрозуміти проблеми та інтереси дітей? Насамкінець, дозвольте дати декілька порад студентам, у котрих подібний «експіріенс» іще попереду.

 

Практичні поради майбутньому вчителю-студенту:
1. Завжди будь щирим. Діти миттєво вловлюють усі фальшиві нотки у вашому голосі. І тому вчити їх справедливості та чесності потрібно лише тоді, коли сам виховаєш у собі ці якості.
2. Розмовляй неголосно, але впевнено. Це не означає, що потрібно ховати власні емоції. «Чисті» емоції – радість, розчарування – виявляти потрібно.
3. Завжди виконуй свої обіцянки. А відповідно – добре подумай, перед тим, як щось пообіцяти.
4. Усі вимоги треба чітко пояснювати – наказ «треба» спрацьовує лише в армії, дітям потрібні мотиви для виконання певної роботи.
5. Ні в якому разі не читай з книги або зошиту! Це не семінар – втративши увагу учнів, повернути її буде надзвичайно важко.
6. Будь дружелюбним та привітним, проте не давай дітям забути, що ти – ВЧИТЕЛЬ.


Тетяна ГРАБОВЕЦЬ

Last Updated on Thursday, 29 October 2015 14:34
 

Add comment


Security code
Refresh