Діагноз українському суспільству в романі Ліни Костенко PDF Print E-mail
Рубрики газети - Невідома Чернігівщина

 

Вихід роману «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко - подія довгоочікувана і значима не тільки в літературно-мистецьких колах. В українській історії були періоди, коли слово ставало чи не єдиним засобом боротьби проти влади (як писала Леся Українка «Слово, моя ти єдиная зброє!»). Але сказати його міг тільки найбільш обдарований та авторитетний митець, той, кого можна вважати совістю нації. Воно здатне сколихнути суспільство, відкрити йому очі. Чи викличе аж такий резонанс роман Ліни Костенко – судити важко, але читацький ажіотаж довкола нього неабиякий. У книгарні підвозять нові і нові партії книжок і відразу ж розкуповують. У пресі з’явилося чимало рецензій та відгуків як схвальних, так і доскіпливо-критичних.

Так, їй закидають, що роман занадто публіцистичний, перевантажений переліком подій – деякі сторінки нагадують стрічку новин в Інтернеті. Також пишуть, що у творі багато нарікань і скарг, але начебто бракує рецептів порятунку. А дехто з читачів не розуміє, у чому актуальність твору, що описує першу половину 2000-х – події, що вже минули. Деякі з цих питань хочеться обміркувати.

Перше десятиліття нової ери минуло. Але Україна сучасна до болі схожа на ту, яку описує Ліна Костенко в «Записках українського самашедшего». «Тепер уже під Києвом до Дніпра не підступитись – усе підгребло під себе нове панство. Набудували палаців спиною до вимираючих сіл... Київське море – «колискова радіонуклідів»… У скандинавських сагах «мед поезії гноми ховають в лісах», а у нас сміття вивертають під соснами», - такою бачить головний герой екологічну ситуацію в країні. Суспільно-політична ще страшніша: «Обростаєм абсурдом. Ядерну зброю віддали, державу розікрали, чекаємо на інвестиції у свою економіку. Танки продаємо в Пакистан, гладильні дошки купуємо в Італії. Проводимо військові навчання, а влучаємо ракетою у власні Бровари».

Умови життя в країні для всіх героїв твору виявляються некомфортними, важкими, і навіть небезпечними. Головний персонаж, 35-річний програміст, попри свій інтелект та освіту, не може займатись науковою діяльністю («…на науку коштів нема, на культуру нема, зате є олігархи і тіньовий капітал»). Він обслуговує чужий бізнес. Його сусіда, успішного бізнесмена, вбивають у під’їзді. Знищують журналістів. Авторка їх називає «очима суспільства, яке спить», і так оцінює свободу слова: «Свобода, правда є. Пиши, що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити».

«Записки українського самашедшого» - книга діагнозів, поставлених українській владі, народу та світу взагалі. Головний герой ретельно занотовує інформацію про різні жахи, неприємності й катастрофи, які вичитує з газет і бачить довкола. Книгу було б психологічно важко читати, якби не гумор, іронія та сарказм оповіді. Як відомо, сміх перемагає страх і додає сил. Сміх в романі Ліни Костенко, хоч і гіркуватий, все ж допомагає читачу пройти крізь цей перелік жахів цілим і неушкодженим.

У творі багато влучних висловів, які згодом можуть стати крилатими: «Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулись тільки вибори», «І знову баритони співали, що Україну не поставлять на коліна…Я вже починаю озиратися, де той напасник, що все намагається поставити Україну на коліна, а вона, горда і нескорена, все встає і встає. Національна аеробіка». Міра гострого і влучного слова дісталася телебаченню, сучасній літературі, феміністичному руху, політикам. «Визначають нам прожитковий мінімум. Тобто – мінімум для прожитку. Навіть не для життя, для прожитку! Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, хто собі призначили максимум? Пільги й курорти, прибутки і надприбутки, стратегічні об’єкти й копалини, і землю, - нам вона Батьківщина, їм – бізнес-територія».

На фоні таких суспільно-політичних обставин описується криза в особистому житті героя. Шлюб випробовується через спокусу зради і відчуження у стосунках. Ліна Костенко – прибічник вічних цінностей і традиційної моралі, вона нагадує в романі, що духовна любов – це дещо більше, ніж сексуальний потяг, а рівноправність у стосунках між чоловіком і жінкою можна побудувати без феміністичних хартій. До речі, образ феміністок у її творі вимальовується досить кумедно: це такі собі «прокурені гарпії з зубами у два ряди», що постійно пишуть якісь незрозумілі хартії і програми. Чоловіки в романі – не полігамні самці і не казанови, вони здатні любити одну жінку все життя. Варто визнати: не багато таких образів у сучасній літературі.

Щодо «рецептів національного порятунку», в романі справді немає чіткої відповіді на питання: «Що робити, як бути». Але є певні орієнтири. Герой «Записок українського самашедшого» постійно розмірковує про тих українців, які тримали «лінію оборони» в минулому і не ставали на бік зла, яким би всемогутнім воно не було. Він ніби сумнівається в тому, що нині українці здатні за себе активно боротися. Але останні події у творі його переконують, що здатні: День Гніву настав, і люди вийшли на Майдан. Попри критичне зображення політиків з обох таборів, роман закінчено нотою піднесення, а не скепсису. Якщо нація жива, вона здатна оборонити себе, улаштувавши свій День Гніву.

Складно судити, як оцінюватимуть роман Ліни Костенко через десятки років, але його актуальність сьогодні видається беззаперечною. Він дає змогу розібратися в тому, що відбувається з Україною, і які орієнтири варто обрати.

 

 

Вікторія ГАВРИК

Last Updated on Thursday, 15 October 2015 12:08
 

Add comment


Security code
Refresh