жовтень, 2015

Звичайний вересневий вівторок в університеті: схвильовані новим навчальним роком викладачі, ще замріяні студенти і знайомий запах свіжої випічки з буфету. Проте зовсім незвичайний парубок у камуфляжному одязі, який ніяково стоїть біля деканату філологічного факультету, потираючи папірець у руці. Дівчата зацікавлено поглядають на такого юного військового, а викладачі насторожено дивуються такій молодій особі. Проте 31 група завжди впізнає його. Дмитро Лях – гордість і честь нашого факультету, який на самому початку бойових дій на Сході України пішов добровольцем до українського війська. І ось уже майже два роки він у складі батальйону спеціального призначення «Чернігів» береже нас від наступаючих ворожих сил. Я аж ніяк не могла втратити такої можливості поспілкуватися з «героєм нашого часу» і університету, тим більше з одногрупником, якого уже давно не бачила.

- Чому вирішив стати філологом?

- Вчився в 2 школі міста Чернігова, у класі з поглибленим вивченням іноземних мов. Тому, мабуть, і вирішив продовжити їх вивчати. До того ж це цікаво, та й дівчат багато на філологічному.

- Чому ти вирішив вступити до лав української армії?

- Тому що не взяли в ЛНР, - жартує Дмитро, а далі серйозно продовжує. – Не можу я вдома сидіти, склавши руки, коли таке в Україні робиться. От і вирішив допомогти хоч якось.

- Чи пригодились тобі в бою навички філолога?

- Коли приїжджали представники ОБСЕ, (*англ. OSCE, Organization for Security and Co-operation inEurope, Організація з безпеки і співпраці в Європі, найбільша у світі регіональна організація, яка займається питаннями безпеки), то я з ними спілкувався. Ще й хлопцям перекладав.

- Чи схвалюють твій вибір батьки?

- А що їм, власне, залишається? Звісно мама постійно переживає та дзвонить, хоче, щоб кинув це діло і повернувся додому. Проте я все одно наполягаю на своєму. Вони не змінять мою думку. Та й рідні вже ніби звикли.

- Як сприймають вас українці на Сході?

- Уже добре, хоча спочатку було досить-таки насторожено. Ці люди не розуміли, що ми прийшли на допомогу, вони бачили в нас ворогів і тих, хто нищить їх домівки і життя. Був випадок, пам’ятаю, про одну надто вже недовірливу бабусю з села, що недалеко від Станиці Луганської. Вона з усього хазяйства свого мала лише корову. Ми попереджали і просили, аби вона не відправляла рябу пастися на поле, що неподалік бойових дій, адже воно заміноване. Проте через свою надмірну недовіру до нас старенька позбулася єдиної годувальниці. Після цього, люди все ж почали до нас прислуховуватися. Тим більше, ми допомагали їм ремонтувати пошкоджені будівлі, вставляти вікна і таке подібне.

- Який бій був найстрашніший?

- Мабуть, не було нестрашного бою, адже всі чимось ризикують і чогось бояться кожного разу, коли беруть зброю у руки у відповідь на постріли противника. Проте один випадок все ж запам’ятаю на довго. Якось хлопці з нашого батальйону їхали за продуктами до блокпосту на першій лінії фронту. Я також повинен був до них приєднатися, проте вони про мене забули, і я не встиг сісти у кузов. Пізніше цю вантажівку підірвали, і хлопці так і не доїхали до пункту свого призначення.

- У чому твій сенс життя на сьогоднішній день?

- Оце питання, не очікував. Напевно в самому житті. Адже, коли ти на війні, починаєш цінувати його більше.

- Чи є у тебе заповітна мрія?

На даний момент хочеться, щоб настав мир. Щоб війна закінчилася нашою перемогою,  і хлопці припинили проливати свою кров на українській землі.

-  Не страшно воювати?

- Тільки дурню не страшно, а я не дурень - сором’язливо потирає руки Діма.

З іншого боку, я уже звик.Та й справді, провівши більше року в складі бійців АТО, він не тільки поборов свої страхи, але й подорослішав, як фізично, так і морально. Скоро Діма знову збирається відправитися на Схід України. Саме зараз у Чернігівському батальйоні він тренується і готується до від’їзду. Наш факультет завжди радий бачити у стінах нашого університету Дмитра та готовий допомогти у будь-якій ситуації. Будемо сподіватися, що мрія про мир нашого героя здійсниться, і ми все ж житимемо під мирним небом.

Вікторія ЛІЩУК