Критичний погляд
Реформаторські зміни в системі освіти України PDF Друк e-mail
Рубрики газети - Критичний погляд

Країна поступово рухається вперед: створюються нові закони, які дають змогу людству відчути зміни у сучасному світі та можливість жити за європейськими стандартами. Одна із таких кардинальних змін стосується сфери освіти. Закон «Про вищу освіту» (від 01.07.14) став першим реформаторським законом, який Верховна Рада прийняла після Євромайдану – повідомила Інна Совсун (перший заступник Міністра освіти і науки України).

Ухвалений закон мав на меті:

- наблизити вищу освіту в Україні до європейських стандартів і підвищити конкурентність ВНЗ та науки;

- підвищити затребуваність здобутих знань і набутих навичок з боку роботодавців;

- створити можливості для наукових досліджень у рамках ВНЗ;

- значно розширити автономію вищих навчальних закладів України;

- сформувати чіткі правила вступу до ВНЗ із чітким визначенням ролі зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО).

Реформування вищої освіти, як і інших сфер, викликало у суспільстві багато суперечок. Деякі з них маємо повідомити і прокоментувати.

Безперечно, новий Закон «Про вищу освіту» має безліч дискусійних питань, насамперед, це стосується автономії вищого навчального закладу. У законі читаємо: «автономія вищого навчального закладу - самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом».

Таким чином, основна роль Міністерства при цьому цілковито урізається. Це говорить нам про те, що ВНЗ, а не Міністерство освіти повинно вирішувати як навчати та чому навчати. Точніше сказати, вищий заклад формує власні освітні програми, у той час як Міністерство визначає компетенції, якими повинен володіти студент-випускник. Університет, у свою чергу, вирішує як цього досягти.

Певна річ, що автономія ВНЗ – це вагомий позитивний момент. По-перше, університет не чекатиме різноманітних вказівок від Міністерства, а сам вирішуватиме питання стосовно навчання студентів. По-друге, саме навчальні заклади тепер присуджуватимуть вчені ступені.

Однак, автономія має й негативний бік. Виявляється, що значна частина вищих навчальних закладів не готова до самостійності. Можливо, навчальні заклади звикли до певних вказівок з боку Міністерства освіти, тому їм важко перейти на більш відповідальний рівень.

Крім академічної, навчальний заклад має фінансову автономію. Це дає змогу закладу отримати можливість відкривати рахунки у державних банках, а, отже, більше свободи у використанні зароблених коштів на розвиток закладу.

Отже, самостійність ВНЗ, з одного боку – більше прав на незалежність, з іншого – відповідальність.

Разом з тим, новий закон передбачає скасування обов’язкових предметів, які раніше Міністерство вказувало вчити всім. Звичайно, студентство із цим погодиться, хоча б тому, що ці дисципліни не мають ніякого відношення до їхньої майбутньої професії. Припустимо, навіщо вчити те, що непотрібно для тієї чи іншої спеціальності. Утім, викладачі, професори категорично проти таких дій. Вони за стандартизацію предметів, аргументуючи це тим, що в цілому втратиться якість навчання.

Так само скорочується кількість годин навчального навантаження. Якщо раніше було 900, то зараз 600 годин на рік. При цьому штат викладачів не змінюється. Міністр освіти і науки України – Сергій Квіт – математично пояснив, що навантаження викладачам знижується на 30%, тоді як студентам – на 17%.

Звісно, тут є свої переваги, як для викладачів, так і для студентів. Це задовільна норма, тому що дає час викладачу вибудувати траєкторію для індивідуального спілкування зі студентами, зокрема для того, щоб студент навчався відповідно до своїх здібностей. Щодо викладацького складу, то скорочення годин дасть викладачам більше часу на науково-дослідну роботу, а також зменшить кількість «штучних» дисциплін, які запроваджувалися для «накопичення годин». Але у зв’язку зі зменшенням кількості навчального часу постає багато проблем. Викладачам, у першу чергу, потрібно або скорочувати інформативний матеріал лекції, або «викинути» деякі теми взагалі та дати студентам для самостійного опрацювання. Студентам також нелегко, особливо тим, які навчаються не перший рік, адже вони звикли до «старої» системи освіти. Якщо раніше матеріал, який виносився на іспит чи залік можна було розглянути на лекціях, практико-семінарських заняттях, то зараз вони самі в індивідуальній формі повинні вивчити певну тему.

Одне з найважливіших питань для обговорення має і стипендія. Як відомо, з вересня місяця поточного року було підвищено стипендію на 95 грн. для ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації, тобто мінімальна була 730, то зараз 825 гривень. До кінця цього року уряд «вирівняє» стипендії студентам. Водночас, незалежно від університету, факультету чи курсу студенти-бюджетники отримуватимуть 825 грн. З одного боку – це правильно, але більшість не погодяться із таким твердженням. Адже для студентів, котрі навчаються не перший рік така система не звична. Простіше було б зробити це для цьогорічних першокурсників і впровадити на наступні навчальні роки. Вірно це чи ні, вирішувати вам.

Таким чином, новий Закон України «Про вищу освіту» свідчить про те, що освітня система в країні починає повністю змінювати свій традиційно-радянський на новий європейський вектор розвитку. Безперечно, для цього потрібно багато працювати, адже великі кардинальні зміни потребують часу.

Останнє оновлення на Вівторок, 15 грудня 2015, 18:56
 
ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЛЮБОВІ В РОМАНІ СОФІЇ АНДРУХОВИЧ «ФЕЛІКС АВСТРІЯ» PDF Друк e-mail
Рубрики газети - Критичний погляд


Проблема сутності, різновидів, наслідків любові, співвідношення любові та ненависті, любові та страху, любові та смерті перебуває в центрі уваги філософів, науковців, письменників ще з античних часів. У сучасній літературі до проблеми любові, її різних проявів, наслідків звертається Софія Андрухович в романі «Фелікс Австрія», що став найкращою книжкою 2014 року і водночас першим історичним твором письменниці.


Дія роману «Фелікс Австрія» відбувається на початку ХХ ст. в Станіславі (Івано-Франківську), який тоді перебував у складі Австрійської імперії. «Я вибрала для роману такий момент, коли світ іще не перевернувся – світ до Першої світової війни…». Саме тому одним із основних завдань, яке стояло перед авторкою, було дослідження атмосфери епохи для того, щоб достовірно вписати події в суспільно-політичний і побутовий контексти доби.

У політичному аспекті це був фактично переддень Першої світової війни, руйнування Російської і Австрійської імперій. Серед соціальних атрибутів згадано про автомобілі, що мчать зі швидкістю 15 кілометрів за годину, газові ліхтарі, електричне освітлення, фотоапарати, телефони, проміння Рентгена. Окрім того, у романі описано вулиці й будинки, продукти, що продавалися на ринках, страви, предмети побуту, твори мистецтва, медичні книжки, одяг, публічні заходи, газети, плітки, форми поведінки й ритуали.

Проте Софія Андрухович зазначає, що найважливішим під час творчого процесу було навіть не відтворення дослідження особливостей епохи: « … вибравши декорацією сюжету Східну Галичину початку ХХ століття, я мусила поглибити свої знання з історії Австро-Угорської імперії, зацікавитись династією Габсбургів, з’ясувати тогочасну політичну, соціальну, культурну ситуацію на Заході України і багато іншого. Але найважливішим для мене було створення особливої атмосфери, в яку читач повірить і в яку захоче зануритись – достовірної атмосфери того часу, яка складається з дрібниць, із повсякденних деталей. У моєму романі йдеться не про історичні процеси, а про повсякденність. Ось що мене завжди займає: мить, яку ми зараз проживаємо – куди вона щезає? Що з нею стається? І – якою вона була: на смак, на дотик, на звучання? Так само, як ми по-своєму робимо це сьогодні, сотню років тому люди проживали власну мить. І я спробувала уявити, відтворити це проживання. Для цього з особливим зацікавленням досліджувала побут, одяг, їжу, звички, архітектуру, технічні новинки. Шукала відповідей на запитання: про що розмовляли сусіди, зустрівшись на вулиці? Як люди розважались? У якому посуді готували їжу? Якими були їхні помешкання, вулиці, якими вони пересувались? Про що вони мріяли?».

Письменниця стверджує, що найцікавішим у будь-яку епоху є дослідження внутрішнього світу людини. І відповідно вона доходить висновку, що людська сутність, її прагнення і мрії залишаються незмінними упродовж століть: обставини інші, предмети навколо – інші, а почуття залишаються ті ж самі. Одним із таких вічно актуальних питань є сутність любові, різні її прояви, наслідки, до яких призводять пристрасті, ревнощі, заздрість.

Авторка зазначає, що в романі описано різні види любові: сестринська, еротична, батьківська, релігійна. «Я намагаюсь дослідити, яким чином почуття, здатне дарувати найбільшу свободу, перетворюється на пастку та в’язницю, не даючи учасникам зв’язку жити нормальним життям. Це болісна і складна історія двох героїнь». Історія розповідається від імені головної героїні – служниці Стефи Чорненько. У центрі уваги перебувають її взаємини з пані – Аделею, господинею в багатій родині, наполовину полькою, наполовину німкенею. Вони росли як сестри з дитинства, оскільки їхні матері загинули внаслідок Мармулядової пожежі 1868 року, коли згоріло півміста. Тоді на вулиці Липовій, що тепер називається вулицею Шевченка (зазначимо, що вулиця ця існує насправді в сучасному Івано-Франківську, там мешкають батьки письменниці), в одному з двориків у вересні готували мармуляду (тобто джем), і коли господиня відволіклася, почалася велика пожежа. Батько Аделі, доктор Анґер, забрав Стефу до себе на виховання, бо вона лишилася сиротою. «І вони – такі різні, з різними долями, з різними походженнями, різними життєвими ролями, м’які й податливі, і геть нерозумні, пустили одна в одну коріння, як у м’який родючий ґрунт. Сплелися стовбурами. Я боюсь навіть уявити собі всі ті жахливі наслідки, які матиме ця моя слабкість, ця моя боягузлива помилка, прикрита альтруїзмом». Згодом Аделя виходить заміж за талановитого українця Петра Сколика, який навчався у Віденській академії мистецтв, став скульптором, що заробляв виготовленням надгробків.

Стефа стала служницею Аделі, віддячуючи таким чином за турботу і доброту доктора Анґера. Проте стосунки двох дівчат виявилися значно складнішими й глибшими, ніж це зазвичай буває між прислугою і господинею. «Ні, між ними не розквітло лесбійське кохання, натомість утворилася химерна суміш субординації, сестринської, ба ледь не материнської любові, приятелювання та суперництва. Любов та її численні солодкі й болючі різновиди в цілому є одним із головних мотивів книжки», – зазначає авторка.

Критики влучно відзначають, що фактично Софія Андрухович продовжує традицію, започатковану Ольгою Кобилянською в «Меланхолійному вальсі»: мотив інтимного зв’язку різних жінок, витонченої панянки й іншої, земної, тут розвинено й увиразнено. Служниця Стефа все життя мазохістськи-віддано турбується про панночку Адель, але водночас і змагається з нею: за батьківську любов, прихильність чоловіків, зрештою, і за дитину, яка несподівано з’являється хтозна-звідки. «Але як я втомилась від тебе, Стефо. Я страшенно втомилась. Все надто заплутано. Я не знаю, хто ти: сестра, служниця, мама, моя наглядачка?».

Стефа дбає про порядок і затишок у будинку, доглядає за господарями, куховарить, вона ідеальна служниця, яка неперевершено готує. Її навіть кличе з собою до Америки й пропонує там заснувати ресторанний бізнес, хлопець Велвеле, не зовсім їй байдужий. Але вона відкидає всі думки про можливу самореалізацію чи створення сім’ї, адже пам’ятає останнє прохання доктора Анґера не залишати Аделю, яка є абсолютно безпорадною в побуті.

Фактично, на основі аналізу тексту художнього твору можемо стверджувати, що письменниця демонструє різні моделі любовних стосунків: сестринської між двома жінками Стефою і Аделею; між жінкою і чоловіком (Стефа – Йосиф, Аделя – Петро, доктор Анґер – його дружина Тереза, Йосиф – Іванка); материнська любов жінки до дитини (Стефа – Фелікс, Аделя – Фелікс); батьківська любов до дитини (Петро – Фелікс, доктор Анґер – Аделя, доктор Анґер – Стефа); почуття дитини до батьків (жертовно-обожнювальна любов Стефи до доктора Анґера, егоїстична любов Аделі до батька, ставлення Фелікса до обох жінок). Усі ці моделі виписані з різним ступенем виразності, авторка начебто наголошує, що це почуття може мати безліч проявів, які залежать від характерів людей, їхнього віку, соціального статусу, світогляду.

Безперечно, у центрі будь-яких любовних колізій опиняються жіночі образи роману, оскільки вони виписані авторкою з більшою виразністю, ніж чоловічі. Зазначимо, що Софія Андрухович зображує різні жіночі типи, найяскравішими з яких, безперечно, є Аделя, Стефа, Іванка. Проста, згрубіла від постійної фізичної праці Стефа протиставляє себе випещеній білошкірій «рожевій панні» Аделі: «… ми з Аделею – як небо і земля. Аделя – бліда і напівпрозора, з хмарою русявого волосся, тонкого, як пух, делікатна, мов сніжна бабка зі збитих вершків, замріяна, ранима і тонкосльоза. Аделю хочеться берегти, пеленати, як дитину, годувати зі срібної ложечки. Хочеться відбирати у неї з рук гострі ножі, нафтові лампи, важкі предмети. Хочеться закривати їй очі і вуха, коли стається щось таке, що може засмутити або налякати її. Я, Стефанія Чорненько – жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна. Гарне у мене тільки волосся: лискуче, міцне і пряме, у тіні темне, як кора дерева, на сонці спалахує мідними іскрами».

Водночас Стефа не є безхарактерною безвольною жертвою, бо вона дуже добре знає характер своєї господині і механізми впливу на неї, тому дозволяє собі влаштовувати їй істерики, відстоювати власну позицію, маніпулювати Аделею. «Сестри з одним серцем, печінкою і шлунком на двох», – так говорить про них Петро. «Два дерева, що сплелись між собою», – так схарактеризував їхню дружбу доктор Анґер. У цих словах прихована драма Стефиного життя, оскільки вона тлумачить їх як доказ того, що вони не зможуть одна без одної, мають завжди бути разом. У кризові моменти їхніх стосунків вона не наважувалася залишити Аделю, бо повторювала подумки це речення. І лише Йосиф наштовхнув її на думку, що вона неправильно розуміє ці слова, адже якщо дерева сплелись між собою, то вони не можуть повноцінно розвиватись, стримують одне одного, а як наслідок, деформуються. У цій сюжетній лінії прихований «детектив»: наприкінці твору, Стефа знаходить серед щоденникових записів Аделі лист доктора Анґера до Пастора (очевидно, це був Андрей Шептицький) з каяттям за свій вчинок і проханням забрати до себе Стефу. Цей лист так і не був надісланий Аделею, вона приховала його, не бажаючи розлучатись зі Стефою і таким чином позбавляючи подругу можливості влаштувати особисте життя. І все ж таки в кінці твору, переживаючи розчарування, Стефа усвідомлює необхідність прощання з Аделею: «мій викривлений стовбур попервах болітиме від незвички. Але з часом він навіть дещо вирівняється. Рани загояться».

Софія Андрухович зазначає, що сюжетна лінія дружби Стефи і Аделі має життєву, а частково автобіографічну основу, оскільки досить часто в житті зустрічається дружба між дівчатами, що починається в дитинстві, а в дорослому віці ними болісно переживається неминучий розрив. Себе ж письменниця більше ототожнює зі Стефою.

Третім жіночим образом твору є образ Іванки, яка фактично постає антиподом Стефи: інфантильна, лінива, неохайна, байдужа до домашнього господарства. Вона вийшла заміж за Йосифа, бо вважала, що так їй вдасться вирватися з батьківського дому в селі і стати справжньою міщанкою. Вона цікавиться лише останніми тенденціями моди, жіночими прикрасами й аксесуарами. Стефа з Аделею, приїхавши в гості, були вражені безладом і занедбаністю садиби отця, який покірно приймає ситуацію, знаходить втіху у служінні Богу і громаді. Схильна до самопожертви Стефа починає працювати на дві садиби: у вільний від домашніх справ час вона прибирає і готує в будинку Йосифа.

Власне з його образом пов’язана друга детективна лінія роману Софії Андрухович. Йосиф Рідний є чи не найяскравішим чоловічим образом образом твору: він був колишнім студентом-медиком доктора Анґера; у студентські часи був закоханий у Стефу, планував з нею одружитись, проте через низку комедійних ситуацій не наважився на такий рішучий крок. Урешті-решт Аделя, яка усвідомила небезпеку втратити служницю й подругу, сприяла припиненню їхніх стосунків. Перед читачем Йосиф постає в образі священика, який уособлює собою усі християнські чесноти.

Зустрівши Йосифа через багато років, Стефа відчуває до одруженого отця своєрідну екзальтовану пристрасть, однак тамує її, не бажаючи руйнувати його подружнє життя і кар’єру. Проте на основі кількох деталей і фактів вона доходить висновку про його таємний роман з Аделею. Змучена ревнощами і злістю на подругу, під час святкування дня народження господині Стефа не витримує й оприлюднює своє відкриття перед широким загалом гостей, що призводить не лише до «шкандалю», а й до пожежі. Насправді ж виявилося, що Йосифа й Аделю пов’язував духовний зв'язок і спільна таємниця: жінка нарешті завагітніла, а отець молився за неї.

Через образ Йосифа письменниця наближає нас до історичної постаті греко-католицького митрополита Андрея Шептицього, який був відомий своєю подвижницькою діяльністю із розбудови української культури й освіти, а також трагічною долею.

Загалом Софія Андрухович, окрім образу отця Йосифа, створює у своєму романі й інші яскраві соціальні типи, наприклад, образ скульптора Петра Сколика, талант і творча діяльність якого постають як мистецьке, сакральне дійство, яке споріднює його з Творцем. Усі інші сприймають його діяльність як священний процес, у результаті якого каміння немов оживає і перетворюється на фігури. «Петро – художник, він живе у світі образів та обрисів, у фактурах, вигинах і заламуваннях світа. Він милується грудками сирої землі, битим склом, калюжею розлитої нафти».

Цікавим є образ ілюзіоніста Ернеста Торна, який існував насправді. «Я вже мала в голові канву роману, психологічну інтригу, і якраз досліджувала «Станіславівський кур’єр» – саме там натрапила на оголошення, а згодом – на замітки про виступи фокусника. І мій задум почав видозмінюватися. Як виявилось, саме ілюзіоніста з його мистецтвом мені й бракувало для повноти картини. Реальну історію Ернеста Торна – а його життя викликає захоплення та заздрість, оскільки сповнене подорожей по всьому світу і пригод – мій герой розповідає на сторінках роману. Я знайшла її випадково, у блозі Торнового внука – історика бейсболу. Ілюзіоніст у моєму романі герой другого плану. Це, радше, герой-метафора». На нашу думку, образ Торна є метафорою життя Стефи: ілюзіоніст робить свої вистави, напускаючи туману, заломлюючи свічки в тьмяних люстрах. Проте він не обманює, а просто створює ілюзію: люди бачать те, що хочуть побачити. Стефа сама собі була ілюзіоністом, оскільки створила ілюзію про необхідність служіння Аделі, їхню взаємну любов з Йосифом, урешті про зв'язок Аделі і Йосифа.

Саме з образом Ернеста Тона пов’язана ще одна «детективна» лінія. До будинку Аделі (він був збудований Петром, став одним із перших у місті яскравих і незвичайних зразків сецесії – такий собі казковий будинок-корабель) «прибивається» дивна дитина, неймовірної гнучкості хлопчик. Міні-розслідування приводить до висновку, що він утік із мандрівного цирку, з улюбленого Стефою вар’єте ілюзіоніста Ернеста Торна. Згодом з’ясовується, що це син раптово померлої «жінки-змії», якому випадково дають ім’я Фелікс. Хазяїн ілюзіону Ернест Торн (і, можливо, батько Фелікса) навіть намагається забрати дитину назад, оскільки не хоче втрачати заробітку. Згодом Фелікса починають підозрювати в скоєнні низки пограбувань церков і заможних будинків. Петро і Стефа вигадують план порятунку хлопця. Проте в кінці роману всі підозри підтверджуються, бо з’ясовується, що всі крадіжки насправді здійснював хлопець, а скарби ховав у скульптурі жінки, що розташовувалася на будинку-кораблі.

Саме з образом дивного хлопчика-крадія пов’язана назва роману, історію походження якої авторка розповідає так: «Над романом я починала працювати на творчій стипендії «Ґауде Полонія» у Кракові. Я їхала туди писати роман про Австро-Угорщину й уявляла, що житиму десь у старій частині міста, милуватимусь із вікна старою архітектурою, питиму вранці каву в кав’ярні початку століття і надихатимусь атмосферою. Але мене поселили на околиці Кракова, яка ще зовсім недавно і до міста не належала, у спальному районі – у велетенському бетонному гуртожитку, куди вряди-годи заселяли групу якихось пожежників, які приїхали на навчання. Гуртожиток називався «Фелікс». Коли я розповіла про це батькові, він сказав: «Все правильно. Фелікс Австрія!». Я поцікавилась висловом і з’ясувалося, що це частина відомої цитати «Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби», у якій ідеться про династичні шлюби, що укладалися австрійськими монархами для розширення імперії. Усе стало на свої місця: в романі був хлопчик без імені, як його можна було назвати інакше, якщо не Феліксом Австрією?».

Водночас назва твору є засобом тлумачення одного з основних міфів, які творить у романі Софія Андрухович. Умовно критики його назвали «австрійським»: австро-угорська провінція початку ХХ ст. виглядає на перший погляд блаженно спокійною, з повільними комунікаціями і процесами (незалежно від темпераменту учасників), елегантністю на центральних вулицях, обнадійливістю технічного прогресу, надзвичайною стабільністю соціальних обставин, чимось схожим на впевненість у завтрашньому дні. Проте якщо придивитись уважніше, усе не настільки ідилічно, усі ознаки вічного миру й стабільності тут украй крихкі. Не випадково книжка починається і закінчується пожежею, а химерного і непередбачуваного хлопчика, утікача з цирку називають Феліксом на честь гасла «Felix Austria». Це нібито натяки на те, що має відбутися незабаром. Навіть будинок-корабель зі скляною стелею, що врешті лусне і провалиться, є нібито метафорою імперії, яка спокійна напередодні вибуху.

Окрім того, Софія Андрухович, як і Юрій Винничук у романі «Танго смерті», творить міф про галицьку мирну і гармонійну полікультурність. У Юрія Винничука зображений Львів, а в Софії Андрухович Станіслав, у яких безконфліктно співіснують українці, поляки, євреї, німці та інші етноси. Усі вони спільно відзначають знаменні події, родичаються. Проте критики зазначають, що в романі «Фелікс Австрія» письменниця водночас формує міф і паралельно його руйнує. У одному з інтерв’ю вона зазначає: «У мене все занадто ідилічно. Насправді в ті часи між представниками різних національностей усе було не гладко. Існували вияви дискримінації та нетерпимості. Поляки чи німці сприймали українців стереотипно, як представників нижчого класу. Вони мали проблеми з освітою, бо та була недоступною, та важке фінансове становище. Але вже тоді траплялись патріотичні сплески … Спочатку я намагалась відтворити реалістичну картину, але зносило в інший бік. У мене вони дружать між собою. Дівчата живуть разом, але у тій родині не все так гладко. Картинка є тільки видимістю. Якщо розглядати політичні стосунки, то у мене вийшла алегорія». Про це свідчать хоча б ті факти, що служниця Стефа є саме українкою, а про чоловіка Аделі Петра говорять, що він шляхетний чоловік, хоч і русин.

Отже, Софія Андрухович тонко, інтелектуально й ретельно працює з міфологією, історією та «геополітикою».

Ольга Олександрівна ЛІЛІК

 

Останнє оновлення на Четвер, 15 жовтня 2015, 12:17
 
Шкільна педпрактика, або як не впасти обличчям у бруд PDF Друк e-mail
Рубрики газети - Критичний погляд

 

Час спливає стрімко, і ось Новий Рік вже майже «на носі». І знову все як зазвичай: сесія, невиспані ночі, а вже за півроку такі очікувані літні канікули. Для когось вони стануть лише маленькою перервою перед наступними університетськими роками, а хтось назавжди покине стіни вже такої рідної альма-матері, а когось чекають довгі роки вчителювання, інші вже планують своє життя за кордоном, а деякі лише починають задумуватися над власним майбутнім. Та безперечно, у пам’яті кожного з нас навічно закарбуються певні спогади, пов’язані із роками студентства. Але впевнена, що існує три речі, які кожен з нас, незалежно від віку, пам’ятатиме усе життя. Це перший дзвоник, коли наші несміливі ноги лише ступали до стін величної будівлі університету, випускний – момент прощання з одногрупниками та викладачами, та, звісно, ПЕРШИЙ ВЛАСНИЙ УРОК.

Здавалось би, що четвертий курс – це вже майже фінал, ти виходиш на фінішну пряму змагань за дипломом бакалавра. Але як виявляється, паралель четвертокурсників вперше безпосередньо має справу із вчителюванням. І ось ти стоїш на порозі школи: ще сам нещодавно учень, але сьогодні вже покликаний сіяти зерно знань таким юним та недосвідченим дітлахам. Викладання англійської мови у школі протягом цілого місяця – звучить майже фантастично для твоєї незрілої свідомості. Намагаючись безвідривно дотримуватися порад улюбленого викладача із педмайстерності, з достойним виглядом, але такими ненадійними тремтячими колінами ти заходиш до СВОГО ПЕРШОГО КЛАСУ. І одразу зустрічаєшся із десятками пар очей, питання яких різняться від «А ти хто така?» до «Що ти тут забула?». «Лише б 5 тижнів пережити», - з надією думаєш ти.

Звичайно, для кожного із студентів педпрактика виявилась чимось індивідуальним, своєрідним. Залежить це і від учителя, і від дітей у класі, і від рівня знань учнів. Відвідавши декілька уроків та ледве запам’ятавши дітей в обличчя, ти трагічно усвідомлюєш, що, як співається у пісні, «свято наближається». Точніше, не зовсім свято. Якщо точніше – «судний день», думаєш собі ти. «А що, коли вони ставитимуть питання, на які я не знатиму відповіді? А раптом у мене залишиться багато вільного часу наприкінці уроку? А що як діти не будуть мене слухатись???» - ці та багато інших питань розривають і так збуджену свідомість. Починається урок. Двічі вдається краєм ока поглянути на годинник – чи вкладаюся за часом? І тут зненацька дзвоник сповіщає щасливих дітей про початок перерви. І ти ніяк не можеш второпати, що сорок п’ять хвилин, яких ти чекав та боявся найбільше, уже закінчилися. Обговорення уроку із одногрупниками, зауваження вчителя мов уві сні пролітають крізь розуміння того, що ТИ ЦЕ ЗРОБИВ. І неважливо, чи досягнув ти лінгвістичної та дидактичної мети на своєму уроці – адже ти лише навчаєшся, і за перший, нехай навіть зіпсований, млинець – бити не будуть. Уже через двадцять хвилин з гордістю розповідатимеш знайомим: «А я саме на практиці. Сам уроки проводжу. Так-так, серйозно. Цілий урок – з початку і до кінця».

Головне у такі моменти не захлинутися почуттям власної гідності – зараз його краще трохи притримати. Не встигнеш і оком моргнути, і от 4 тижні активної практики добігають кінця. У розпачі чуєш слова на кшталт «звітний матеріал», «відкритий урок». Попереджаю: із цими поняттями варто ознайомитися заздалегідь, аби потім уникнути неприємностей. Та навіть ці не дуже позитивні речі не псують твоє враження про НИХ. Розумних, чесних, ще зовсім наївних, але в той же час вже майже дорослих ДІТЕЙ. Щиро сподіваюся, що ти потрапив саме до такого класу. Якщо ж ні – то майже впевнена, що після закінчення педпрактики вони стануть саме такими. Щодо власних висновків, хочу поділитися найважливішим. Ніколи в житті не думала, що абсолютно чужі, на перший погляд, діти можуть надихати вчителя. Отримуєш правильну відповідь, і серце злітає десь високо-високо, бо діти роблять прогрес. «Та кого ти обманюєш?», - з іронією запитає пересічний брат-студент. «Що це за світ через рожеві окуляри? Я, наприклад, потрапила до класу, де учні читали «Playboy» замість підручників і активно курили замість того, аби їсти яблука, як це роблять «правильні діти». «А це вже ВАШЕ ставлення до проблеми, - скажу я вам, - і, певно, над цим треба працювати». Погодьтеся, підхід можна знайти до будь-якої людини, то хіба ж вам не вдасться зрозуміти проблеми та інтереси дітей? Насамкінець, дозвольте дати декілька порад студентам, у котрих подібний «експіріенс» іще попереду.

 

Практичні поради майбутньому вчителю-студенту:
1. Завжди будь щирим. Діти миттєво вловлюють усі фальшиві нотки у вашому голосі. І тому вчити їх справедливості та чесності потрібно лише тоді, коли сам виховаєш у собі ці якості.
2. Розмовляй неголосно, але впевнено. Це не означає, що потрібно ховати власні емоції. «Чисті» емоції – радість, розчарування – виявляти потрібно.
3. Завжди виконуй свої обіцянки. А відповідно – добре подумай, перед тим, як щось пообіцяти.
4. Усі вимоги треба чітко пояснювати – наказ «треба» спрацьовує лише в армії, дітям потрібні мотиви для виконання певної роботи.
5. Ні в якому разі не читай з книги або зошиту! Це не семінар – втративши увагу учнів, повернути її буде надзвичайно важко.
6. Будь дружелюбним та привітним, проте не давай дітям забути, що ти – ВЧИТЕЛЬ.


Тетяна ГРАБОВЕЦЬ

Останнє оновлення на Четвер, 29 жовтня 2015, 14:34