Невідома Чернігівщина
«Любезний» серцю Любеч PDF Друк e-mail
Рубрики газети - Невідома Чернігівщина

жовтень, 2015

 

Що ми знаємо про Любеч? Що у 1097 році тут пройшов перший з'їзд руських князів? Насправді ж історія цього населеного пункту трохи довша і не менш насичена, ніж історія Чернігова.

Любеч уперше згадується в письмових джерелах у 882 році (Чернігів, для порівняння, – у 907 році).

Існує велика кількість версій походження назви населеного пункту. За однією з версій, великі князі Аскольд і Дір, проходячи по Дніпру, довго насолоджувалися місцевим краєвидом, зупинилися тут і назвали місце ″Любезне″.

 

Згідно з іншою, був князь Люб, і Любеч названий у його честь. Згідно з третьою, назвали місто на честь нареченої чернігівського князя – Любави. Є й інші версії, легенди та перекази про назву міста, але, безумовно, назва – слов'янського походження, від слів ″любий″, ″любовний″, ″милий″ тощо.

Перше, що зустрічає подорожнього у Любечі, це казкова алея з не менш казковими…півнями, курками та іншими свійськими птахами.

У самому центрі Любеча стоїть непримітна двоповерхова споруда – Історико-археологічний музейний комплекс ″ДРЕВНІЙ ЛЮБЕЧ″. Сам будинок у поганому стані, але експонати просто приголомшують своєю кількістю, різноманітністю, збереженістю та оформленістю в експозиції. Але справжньою окрасою комплексу є його працівники: люди, які знають історію свого міста досконало і охоче діляться своїми знаннями. За 10 гривень ви прогуляєтесь по залах, ще за 20 грн. вам дадуть набір листівок з мальовничими пейзажами та пам’ятними місцями, а за 100 грн. (для студентів — за 50) проведуть екскурсію містом.

 

Зовсім поряд із музейним комплексом одразу декілька атракцій Любеча: Спасо-Преображенська церква, а по інший бік парку – кам’яниця Полуботка, стайні будинку Милорадовичів, ближня Антонієва печера. Крім того є ще і дальня Антонієва печера, але про неї згодом.

У різні часи у Любечі функціонувало до 8 церков. Залишилася лише одна, датована початком XIX ст. Вона будувалася як усипальниця для Милорадовичів – російського роду, до якого у власність перейшов Любеч. Свого часу Милорадовичі звели величезну садибу, від якої до нашого часу дійшли лише стайні та ця церква.

Свій слід у Любечі залишив і Іван Мазепа та Павло Полуботок. Перший замовив  кам'яницю господарчого призначення, а другий згодом нею користувався. Стараннями багатьох фахівців, зокрема викладачем інституту історії, етнології та правознавства ім. О.М.Лазаревського О.М.Веремійчик, кам'яниця Полуботка відреставрована.

Увагу подорожнього без сумніву привернуть Ближня та Дальня Антонієві печери. Ближня розмістилася поряд із кам'яницею, на схилі. А от Дальню ентузіастам доведеться пошукати.

 

Нарешті, не можна оминути увагою Замкову та Лису гори. Це місця культового значення (там стояли язичницькі ідоли). Тут же були перші укріплення в Любечі. На Замковій горі радянський археолог Б.Рибаков розкопав залишки дерев’яного замку. На його основі був зроблений макет для музею. Це перший повністю досліджений замок часів Київської Русі. Сам пагорб – це чудова місцина для перепочинку та пікніку. Із цього майданчику видно мальовничий Дніпро, а за ним і Білорусію. До речі, у Любечі телефони "ловлять" Білорусію

 

 

Легендарні та історичні персоналії.

 

У Любечі, як вважають історики, провів останні роки свого життя древлянський князь Мал (Мал Любечанин), тут народилися його діти – Малуша, яка стала дружиною великого князя київського Святослава і матір’ю Володимира Святого та оспіваний у билинах Добриня Микитич.

 

В Любечі народився і Антоній Печерський, а коли підріс – пішов у Палестину, щоб своїми очима побачити місця, де ходив Христос. Повернувшись вже ігуменом, приніс афонські традиції на Русь. Спочатку він усамітнився на Берестовій горі. Незабаром до нього прийшли перші учні – так зародилася Києво-Печерська Лавра. Потім Антоній розсварився з київським князем, пішов спочатку в Чернігів (де у 1069 році заснував печерний монастир  Болдиних горах), а потім на малу батьківщину, де й помер в 1071 році. Отже, якщо це не легенда, то приблизно тоді і споруджена т.зв. печерна церковка.

 

Тож за гарної погоди не роздумуйте — беріть друзів та їдьте до Любеча! Це древнє місто зустріне Вас мальовничими краєвидами, маленькими хатками, мощеними каменем вуличками, історичними місцями та неймовірно доброзичливими людьми, які ладні забути про свої справи та розповісти все, що знають, коли чують: “А ми приїхали до Вас подивитися Любеч”.

 


ДОВІДКА ПОДОРОЖНЬОГО

Район: Ріпкинський.

Дорога займає: 1 год. 40 хв. – 2 год.

Автобус відправляється від: Центральний автовокзал, Автостанція-2.

Приблизна вартість квитка: 35 грн

 

 

Анастасія КЛОПОТ

 

Останнє оновлення на П'ятниця, 23 жовтня 2015, 13:00
 
Діагноз українському суспільству в романі Ліни Костенко PDF Друк e-mail
Рубрики газети - Невідома Чернігівщина

 

Вихід роману «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко - подія довгоочікувана і значима не тільки в літературно-мистецьких колах. В українській історії були періоди, коли слово ставало чи не єдиним засобом боротьби проти влади (як писала Леся Українка «Слово, моя ти єдиная зброє!»). Але сказати його міг тільки найбільш обдарований та авторитетний митець, той, кого можна вважати совістю нації. Воно здатне сколихнути суспільство, відкрити йому очі. Чи викличе аж такий резонанс роман Ліни Костенко – судити важко, але читацький ажіотаж довкола нього неабиякий. У книгарні підвозять нові і нові партії книжок і відразу ж розкуповують. У пресі з’явилося чимало рецензій та відгуків як схвальних, так і доскіпливо-критичних.

Так, їй закидають, що роман занадто публіцистичний, перевантажений переліком подій – деякі сторінки нагадують стрічку новин в Інтернеті. Також пишуть, що у творі багато нарікань і скарг, але начебто бракує рецептів порятунку. А дехто з читачів не розуміє, у чому актуальність твору, що описує першу половину 2000-х – події, що вже минули. Деякі з цих питань хочеться обміркувати.

Перше десятиліття нової ери минуло. Але Україна сучасна до болі схожа на ту, яку описує Ліна Костенко в «Записках українського самашедшего». «Тепер уже під Києвом до Дніпра не підступитись – усе підгребло під себе нове панство. Набудували палаців спиною до вимираючих сіл... Київське море – «колискова радіонуклідів»… У скандинавських сагах «мед поезії гноми ховають в лісах», а у нас сміття вивертають під соснами», - такою бачить головний герой екологічну ситуацію в країні. Суспільно-політична ще страшніша: «Обростаєм абсурдом. Ядерну зброю віддали, державу розікрали, чекаємо на інвестиції у свою економіку. Танки продаємо в Пакистан, гладильні дошки купуємо в Італії. Проводимо військові навчання, а влучаємо ракетою у власні Бровари».

Умови життя в країні для всіх героїв твору виявляються некомфортними, важкими, і навіть небезпечними. Головний персонаж, 35-річний програміст, попри свій інтелект та освіту, не може займатись науковою діяльністю («…на науку коштів нема, на культуру нема, зате є олігархи і тіньовий капітал»). Він обслуговує чужий бізнес. Його сусіда, успішного бізнесмена, вбивають у під’їзді. Знищують журналістів. Авторка їх називає «очима суспільства, яке спить», і так оцінює свободу слова: «Свобода, правда є. Пиши, що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити».

«Записки українського самашедшого» - книга діагнозів, поставлених українській владі, народу та світу взагалі. Головний герой ретельно занотовує інформацію про різні жахи, неприємності й катастрофи, які вичитує з газет і бачить довкола. Книгу було б психологічно важко читати, якби не гумор, іронія та сарказм оповіді. Як відомо, сміх перемагає страх і додає сил. Сміх в романі Ліни Костенко, хоч і гіркуватий, все ж допомагає читачу пройти крізь цей перелік жахів цілим і неушкодженим.

У творі багато влучних висловів, які згодом можуть стати крилатими: «Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулись тільки вибори», «І знову баритони співали, що Україну не поставлять на коліна…Я вже починаю озиратися, де той напасник, що все намагається поставити Україну на коліна, а вона, горда і нескорена, все встає і встає. Національна аеробіка». Міра гострого і влучного слова дісталася телебаченню, сучасній літературі, феміністичному руху, політикам. «Визначають нам прожитковий мінімум. Тобто – мінімум для прожитку. Навіть не для життя, для прожитку! Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, хто собі призначили максимум? Пільги й курорти, прибутки і надприбутки, стратегічні об’єкти й копалини, і землю, - нам вона Батьківщина, їм – бізнес-територія».

На фоні таких суспільно-політичних обставин описується криза в особистому житті героя. Шлюб випробовується через спокусу зради і відчуження у стосунках. Ліна Костенко – прибічник вічних цінностей і традиційної моралі, вона нагадує в романі, що духовна любов – це дещо більше, ніж сексуальний потяг, а рівноправність у стосунках між чоловіком і жінкою можна побудувати без феміністичних хартій. До речі, образ феміністок у її творі вимальовується досить кумедно: це такі собі «прокурені гарпії з зубами у два ряди», що постійно пишуть якісь незрозумілі хартії і програми. Чоловіки в романі – не полігамні самці і не казанови, вони здатні любити одну жінку все життя. Варто визнати: не багато таких образів у сучасній літературі.

Щодо «рецептів національного порятунку», в романі справді немає чіткої відповіді на питання: «Що робити, як бути». Але є певні орієнтири. Герой «Записок українського самашедшого» постійно розмірковує про тих українців, які тримали «лінію оборони» в минулому і не ставали на бік зла, яким би всемогутнім воно не було. Він ніби сумнівається в тому, що нині українці здатні за себе активно боротися. Але останні події у творі його переконують, що здатні: День Гніву настав, і люди вийшли на Майдан. Попри критичне зображення політиків з обох таборів, роман закінчено нотою піднесення, а не скепсису. Якщо нація жива, вона здатна оборонити себе, улаштувавши свій День Гніву.

Складно судити, як оцінюватимуть роман Ліни Костенко через десятки років, але його актуальність сьогодні видається беззаперечною. Він дає змогу розібратися в тому, що відбувається з Україною, і які орієнтири варто обрати.

 

 

Вікторія ГАВРИК

Останнє оновлення на Четвер, 15 жовтня 2015, 12:08
 
«Дружите с Серёжей Кудиным - он до плохого не доведет» PDF Друк e-mail
Рубрики газети - Невідома Чернігівщина

 

Cергей Фёдорович, нам всем известно по курсу психовалеологии, что детство оставляет большой отпечаток на развитии личности, а какие Ваши самые яркие воспоминания о детстве? Дед Мороз, елка, подарки. Почему так? У меня Дедом Морозом была мама, она работала в детском садике воспитательницей, и от мамы все пошло: и музыка, и веселье, и тамада. Мама задавала тон, водила на разные новогодние праздники: в филармонию, в театр.

Каким Вы были в детстве: спокойным или задорным ребенком? Ой, в детстве я был очень задорным, был драчуном. Но, дрался по делу, заступался за слабых. С другой стороны, я очень хорошо учился, и не смотря на то, что был драчуном, родители моих друзей всегда говорили: «Дружите с Серёжей Кудиным - он до плохого не доведёт».

Когда Вы увлеклись музыкой? У меня пела мама. Я увлекся музыкой еще с садика. Меня задействовали в разных новогодних спектаклях, я пел, танцевал; был то мишкой, то помощником Деда Мороза. С первого класса мама отдала меня на баян. В школе всегда пел в хоре, играл в ансамбле. Раньше проводился Всеукраинский конкурс «Орлятко», - я там занял первое место, это считалось очень почетным. После восьмого класса поступил в музыкальное училище на класс баяна. Там был большой конкурс - двадцать человек на место. Но я там не учился. Пошёл в девятый класс, а потом поступил в медицинский.

Какие были еще хобби помимо музыки? Спорт. Мы занимались спортом, поэтому не было ни туберкулеза, ни каких-либо других инфекций. Были же везде катки - я хоккеем увлекался. Был капитаном команды. Называлась у нас команда «Химик», потом «Спартак». Ездили в Киев на соревнования «Золотая шайба», выступали во Дворце спорта - неземное впечатление. Еще я организовал ансамбль, играл на гитаре. Мы выступали и в школе, и во Дворце пионеров, такие модные и очень популярные - вот это было самое большое хобби.

Как повлияла музыка на развитие Вас как личности? Везде помогало, даже в армии. Там мы организовали оркестр духовых инструментов, играли на концертах, на разных торжествах, юбилеях. За активное участие мне всегда давали отпуск летом. Потом занялся серьезно студийной музыкой. Самым большим своим достижением считаю то, что мы с Петром Зубом (наш внегластный авторитет и духовный наставник, двадцать лет заведовал кафедрой музыки и пения) сделали полный диск его песен и видео-версию, где он поет один и со своими студентами. Это мое самое большое удовлетворение и радость.

Что интересного Вы можете припомнить из своей студенческой жизни? Много было веселого. Например, помню случай в палате, когда у нас началась клиника. Начал осмотр больной, а вокруг все смеются. Говорю: «больная дышим, держим грудь». А она мне: «доктор, а вы забыли трубочку надеть». Вот такой прикол.

Много ли было у Вас друзей? Остались ли они сейчас? Да, друзья детства - они же кумовья, университетские друзья, армейские. Мы перезваниваемся, и в интернете общаемся, и поздравляем друг друга со всеми праздниками. Я даже помню по имени всех своих одноклассников и учителей, все удивляются, какой я архивариус.

Кем Вы больше были: лидером или душой компании? Больше душой компании.

Почему Вы решили заняться медициной? Это получилось случайно. После восьмого класса пришёл к нам Сорока Сергей Васильевич – психотерапевт. Он только закончил институт, как сейчас помню, на нем такой вишневый костюм был. Показал нам гипноз в школе. Я в шоке был. Запомнил все его слова. Пришёл домой и решил испытать все увиденное на своем соседе Юре. И у меня получилось, так сказать, «вогнать его в транс»! Я так увлекся этим гипнозом, начал много читать и мне посоветовали поступать в медицинский. Моим крёстным отцом в медицине стал Сорока Сергей Василевич (он практикует в Киеве и Чернигове). Так я поступил в Ленинградский педиатрический.
Практикуете сейчас гипноз? Нет, сейчас гипнозом не занимаюсь. Есть много других способов влияния на людей, а лезть в душу человека – очень опасно.

Как долго Вы проработали врачом? С 1983 года и по настоящее время. Я до сих пор практикую психотерапию - частная практика. Я же закончил педиатрический, потом стал психиатром - интернатуру закончил, потом был военным психиатром – начальником психоневрологического отделения госпиталя в Германии. А с 1994 года работаю преподавателем в университете и остаюсь врачом.

Как Вам в Германии, понравилось? Не хотели там остаться? Да, понравилось, очень. Я был там пять лет. Была возможность остаться – предлагали, но я не захотел. Всегда тянуло на Родину, на Украину, не могу без своей Родины, на полном серьёзе говорю.

Если не секрет: почему Вы уделяете больше времени преподаванию чем медицине? Отвечу так, как я когда-то ответил ректору, устраиваясь на работу. Он мне говорит: «Что ты здесь забыл? Квартиры не даем, зарплата - маленькая. Ничего тебе здесь особого не светит». А я в ответ: «мне эта работа, преподавательская, душу приводит в равновесие, люблю я это дело».

Какой случай из Вашей врачебной практики Вам больше всего запомнился? Когда мы спасли больную с эпилептическим статусом. Это я считаю своим первым стрессом и первым опытом. Мы не дали ей умереть. И что только мы ей не вводили… А помогла расторопность и те знания, которые получил еще в институте. До сих пор помню фамилию больной.

Расскажите о своей семье. Как Вы проводите время вместе? Моя семья - жена, дочка и кошка Чика. Любим отдыхать летом на даче. Общие увлечения: мы все любим музыку, танцуем, поем.

А какие у Вас сейчас увлечения? Музыка. Студийная запись, аранжировка, продюсирование. Имеются проекты с Николаем Зборацким, Николаем Юськовым, Владимиром Пескиным, проект связанный с творческим наследием Петра Зуба. А также провожу корпоративы, преподавательские вечера.

Есть ли у Вас жизненное кредо? Быть здесь и сейчас, любить себя и человека, который стоит напротив. Любить жизнь – самое главное. Любить каждую секунду этой жизни. Смысл жизни в каждом мгновенье каждого часа!

Новогоднее пожелание от Сергея Фёдоровича Кудина:
Хай везе і хай щастить,
Хай освятиться ця мить,
Щоб всі довшенько жили,
Наче маківки цвіли
!

Катя АГИЕНКО

 

Останнє оновлення на Четвер, 15 жовтня 2015, 12:24